Коли Америка як союзник стає джерелом невизначеності

Для України виклик, пов’язаний зі зрадою ідеалів тим, кого вважали союзником, є ще гострішим: як захистити суверенітет, коли мова сили все більше сприяє агресорам, а не жертвам?

Президент США Дональд Трамп і президент України Володимир Зеленський. Фото: Ендрю Кабальєро-Рейнольдс / AFP

Протягом більшої частини минулого століття світові лідери, особливо ті, хто стикався з агресією, покладалися на Сполучені Штати як на опору передбачуваності. Навіть коли Вашингтон не погоджувався зі своїми союзниками, його стратегічний компас був загальнозрозумілим: захищати суверенітет, стримувати експансіонізм і підтримувати міжнародний порядок, заснований на правилах.

Сьогодні, за президентства Дональда Трампа, цей компас здається не просто переналаштованим, а кардинально спотвореним.

Для лідерів Європи, Азії та Близького Сходу, які діють у світі, де Білий дім вихваляє агресорів, підриває позиції жертв вторгнення та відкрито погрожує союзникам, це стало постійним кризовим менеджментом. Для України, яка веде війну за виживання, наслідки є екзистенційними.

Найбільш тривожним сигналом є позиція Трампа щодо Росії. Попри переконливі докази того, що Москва розпочала і продовжує вести агресивну війну проти України – руйнуючи цивільну інфраструктуру, використовуючи зиму як зброю і вчиняючи масові звірства – Трамп постійно вихваляє Владіміра Путіна як людину, яка «прагне миру», водночас зображуючи президента Володимира Зеленського як перешкоду. Ця риторика майже дослівно повторює кремлівську пропаганду.

Ще більш тривожним є наполягання Трампа на сумніві в легітимності Зеленського та тиск на Україну з метою зміни конституції для проведення виборів під час війни. Конституційна заборона України на проведення виборів під час воєнного стану існує не без причини: мільйони людей вимушені покинути свої домівки, територія залишається окупованою, а солдати воюють на фронті. Вимога проведення виборів за таких умов – це не демократичний ідеалізм, а стратегічна сліпота.

Трамп жодного разу не чинив подібного тиску на Росію, щоб вона вивела війська з окупованих українських територій. Натомість його риторика дедалі більше натякає, що для досягнення миру Україна має віддати свою територію агресору. Це не дипломатія, а капітуляція під виглядом прагматизму.

Цитата: Для українців, які мерзнуть під російськими ракетними ударами, це сигнал, що відповідальність є необов’язковою, а агресія – предметом переговорів.

Протиріччя поглиблюється дедалі більше. Публічно позиціонуючи себе як миротворця, Трамп запросив Путіна та білоруського диктатора Лукашенка взяти участь у так званій «Раді миру» щодо Гази. Символізм вражає: двоє авторитарних лідерів – один активно веде завойовницьку війну в Європі, інший – її давній пособник – підносяться до рівня арбітрів миру.

Для українців, які мерзнуть під російськими ракетними ударами по енергетичній інфраструктурі, це не абстрактна геополітика. Це сигнал про те, що відповідальність є необов’язковою, а агресія – предметом переговорів.

На цьому невідповідності не закінчуються. У Латинській Америці Трамп загравав з ідеєю проголосити себе фактичною політичною владою над Венесуелою, тихо відсунувши на другий план демократичну опозицію, яка фактично перемогла на виборах – очевидно, в обмін на нафтові концесії. В Ірані він відкрито закликав громадян повстати і захопити міста, обіцяючи підтримку США.

А тепер Європа стикається з безпрецедентним шоком: погрозою Трампа анексувати Гренландію.

Те, що колись звучало як випадковий жарт, перетворилося на відверту риторику, яку супроводжують погрози ввести мита проти країн, які підтримують суверенітет Данії та Гренландії. Кілька членів НАТО на знак солідарності відправили до Гренландії невеликі військові контингенти – і їх лише висміює та економічно залякує той самий лідер альянсу, якому вони повинні довіряти.

Це вже не просто непередбачуваність. Це активне підривання авторитету альянсу.

Сила НАТО ніколи не базувалася виключно на військовій техніці – вона базується на довірі. Коли американський президент погрожує території союзника, вимагаючи лояльності в інших місцях, ця довіра руйнується. Москва і Пекін це прекрасно розуміють. Ніщо не грає на руку ревізіоністським державам краще, ніж розділений Захід, який не впевнений в тому, що його провідний член досі вірить у колективну оборону.

Тим часом на глобальних форумах, таких як Давос, які колись були платформами для економічної координації та постконфліктної відбудови, все частіше домінують дискусії про військову ескалацію, стримування та кризу. Ця зміна не випадкова. Вона відображає світ, який намагається пристосуватися до вакууму лідерства та різких змін у політиці, що виходять із Вашингтона.

У цій атмосфері боротьба України ризикує залишитися в тіні – не тому, що вона стала менш нагальною, а тому, що вона конкурує з гравітаційним тяжінням геополітичних витівок Трампа, якими керує його его. Фантазії про анексію, погрози введення мит і дипломатичні розвороти поглинають увагу, яка мала би бути зосереджена на припиненні найбільшої війни в Європі з часів Другої світової війни.

Для світових лідерів навігація президентством Трампа стала делікатним балансуванням: як підтримувати відносини зі Сполученими Штатами, тихо готуючись до можливості, що американські зобов’язання можуть більше не бути надійними? Для України виклик є ще гострішим: як захистити суверенітет, коли мова сили все більше сприяє агресорам, а не жертвам?

Історія суворо оцінить цей момент, якщо умиротворення знову буде помилково прийняте за мир. Урок України є чітким і болісно засвоєним: війни не закінчуються, коли демократії тиснуть на жертв агресії, щоб вони поступилися; вони закінчуються, коли агресорів змушують зупинитися.

Світові лідери це розуміють. Питання в тому, чи розуміє це лідер вільного світу.